ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ ПОСТІЙНО ДІЮЧИХ
ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ В УКРАЇНІ

Третейський суд, як орган, що здійснює захист цивільних прав і діє на підставі приватноправової ініціативи самих сторін спору, не може бути повністю виведений з сфери державного контролю. Необхідність такого контролю цілком очевидна навіть з урахуванням наявності принципу невтручання держави в приватні справи осіб. Світова практика підтверджує, що третейський розгляд піддається такому контролю, хоча і з різним ступенем глибини.

Одні фахівці арбітражу вважають, що судовий або інший державний контроль в третейському розгляді не доречний, інші навпаки, існування такого контролю виправдовують, але механізми його забезпечення пропонують різні.

У практиці національних арбітражів склався ефективний механізм контролю за діяльністю постійно діючих третейських судів. Він полягає у праві державних судів переглядати рішення третейських судів і видавати на підставі цих рішень виконавчі документи.

Законодавчо закріплюється обов'язок державних судів контролювати механізми альтернативного вирішення спору. Держава в ході такого контролю забезпечує:

захист публічних інтересів всього суспільства;
дотримання таких загальних принципів права, як справедливість у вирішенні конфлікту, пропорційність (відповідність) в накладенні санкцій та ін.
Для цього державний суд повинен мати право контролювати законність актів, прийнятих третейськими судами і вживати відповідні заходи у випадку їх незаконності.

У багатьох країнах світу державні суди наділенні такими правами:

скасовувати рішення;

змінювати рішення;
направляти рішення на новий розгляд до третейського суду;
переглядати таке рішення за процедурою встановленою процесуальним кодексом;
забороняти виконувати рішення.
Лише наявність державного механізму контролю за проведенням розгляду приватного спору дозволяє уникнути зловживань у цій сфері.

Необхідно зазначити, що тема здійснення державного контролю за рішеннями третейських судів є однією з слабо розроблених в теорії вітчизняного правознавства.

На нашу думку від визначення меж і форм державного втручання у діяльність постійно діючих третейських судів залежить поведінка, як державних судів, так і інших осіб, права яких зачіпає діяльність третейського суду. Тому, питання про те, які органи можуть здійснювати контроль, в яких формах і межах є дуже важливим.

Відповіді на ці питання містяться в Законі України "Про третейські суди", який був прийнятий Верховною Радою України 11 травня 2004 року та в Господарсько-процесуальному і Цивільно-процесуальному кодексах України.

Згідно Закону України "Про третейські суди" контрольними функціями наділені органи реєстрації постійно діючих судів та державні суди. Контрольні функції державних судів розподілені між судами загальної юрисдикції, так і спеціальної юрисдикції (господарські суди). Органами реєстрації постійно діючих третейських судів залежно від місцезнаходження та статусу засновника третейського суду є Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське, Севастопольське міські управління юстиції. Але виникає питання відносно того, чи являється державний суд і органи реєстрації єдиними контролюючими органами?

Статтею 32 Закону України "Про третейські суди" встановлена заборона вимагати від третейського судді надання документів, відомостей та інформації, якими він володіє у зв'язку з третейським розглядом справи. Принцип конфіденційності може бути порушений у випадках, передбачених законами України. Отже, якщо інше не передбачено у законодавстві про постійно діючі третейські суди, діють загальні правила контролю в межах повноважень перевіряючих органів. Так органи реєстрації обмежуються контролем засновника постійно діючого третейського суду за достовірністю установчих документів третейського суду, в певній сфері контрольними повноваженнями наділена податкова інспекція відносно перевірки сплаченого третейського збору. Зрозуміло, що такий контроль не поширюється на третейський розгляд. Але найбільше питань викликають повноваження правоохоронних органів, зокрема слідчих органів і прокуратури. Йдеться про можливість останніх звертатися із запитом про вивчення справ, які розглянуті або розглядаються третейським судом. Виходячи з положень КПК, Закону України "Про прокуратуру" можна стверджувати, що на третейський суд розповсюджуються загальні правила про можливість витребування документів слідчими органами.

Керуючись принципом конфіденційності третейського розгляду, законодавство України не передбачає право державних органів втручатися у третейське судочинство. Це відноситься і до прокуратури. Прокурор не може приймати участь в третейському розгляді або виносити протест на рішення третейського суду. У статті 51 закону "Про третейські суди" прямо закріплено, що оскаржувати рішення можуть лише сторони третейського розгляду. Будь-які треті особи позбавлені права участі у розгляді справи, за винятком випадків, коли сторони дійшли згоди про можливість участі у розгляді третьої особи або це передбачено регламентом третейського суду.

Таким чином, можна дійти висновку, що державний контроль за діяльністю постійно діючого третейського суду зводиться до судового контролю. Причому це контроль не за діяльністю, а за рішеннями, що приймаються третейським судом.

Суд може проконтролювати рішення третейських судів лише у двох випадках: за наявності скарги на рішення або заяви про видачу виконавчого документу на рішення третейського суду.

Закон України "Про третейські суди" детально регулює процедуру, предмет і межі судового контролю. Контроль проводиться винятково у судовому засіданні відповідно до процесуальних вимог закону. Законом "Про третейські суди" передбачено, що ініціатором контролю може бути лише одна із сторін третейського розгляду (позивач або відповідач). Таким чином, місцевий суд повинен відмовити у прийнятті скарги на рішення третейського суду, яке подане не стороною у спорі. Треті особи позбавлені права на оскарження рішень третейського суду (ч. 3 ст. 34 Закону).

Державний суд здійснює формально-юридичний контроль, а не перевірку рішень третейського суду по суті. Рішення третейських судів перевіряються не на відповідність нормам матеріального або процесуального права, а лише на дотримання процедурних вимог, які встановлені законом "Про третейські суди.

Необхідно відзначити, що законом "Про третейські суди" детально виписана процедура прийняття і оформлення рішень третейським судом. Таким чином, законодавець прагнув, щоб третейський суд ухвалював рішення в рамках закону, і не допускав суду по "совісті", але не дотримання норм законодавства або недостатня обґрунтованість рішення третейського суду не є підставою для скасування державним судом такого рішення третейського суду або відмовити у видачі виконавчого документа на це рішення.

Сама процедура судового контролю суттєво обмежена як за способом, так і за предметом контролю. Рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з наступних підстав:

справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;
рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;
третейську угоду визнано недійсною компетентним судом;
склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16-19 Закону.
Отже, у разі оскарження рішення третейського суду з інших підстав державний суд повинен відмовити у прийнятті такої скарги.

Законом не передбачено оскарження ухвал третейських судів.

Треба відмітити, що в самому регламенті постійно діючого третейського суду може міститися обмеження, щодо розгляду даним третейським судом певних видів спорів. Але в будь-якому випадку третейський суд, з додержанням вимог Закону, самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи.

Таким чином, державний суд при розгляді скарги на рішення третейського суду повинен встановити факт наявності або відсутності порушення підвідомчості третейським судом.

Третейський суд діє на договірній основі, тобто між сторонами спору повинна існувати домовленість про передачу спору на розгляд третейському суду. Дана третейська угода повинна бути оформлена належним чином і мати законну силу. Третейський суд не повинен приймати до розгляду справи в яких встановив відсутність письмової угоди про розгляд спору в третейському суді або предмет спору вийшов за рамки третейської угоди.

Згідно ч. 3 ст. 16 Закону у постійно діючому третейському суді кількісний та персональний склад третейського суду визначається за правилами, встановленими регламентом третейського суду. Третейським суддею може бути призначена чи обрана особа, яка прямо чи опосередковано не заінтересована в результаті вирішення спору. Таким чином державний суд повинен з'ясувати чи не був порушений порядок формування складу третейських суддів і чи відповідають третейські судді вимогам Закону.

Також державний суд може проконтролювати рішення третейського суду на стадії його виконання.

За загальним правилом рішення третейського суду має виконуватися зобов'язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні.

Примусове виконання рішення третейського суду здійснюється на підставі видачі державним судом виконавчого документа.

Державний суд перевіряє законність прийнятого третейським судом рішення у визначених законом межах. На цій стадії державний суд вже не має права скасовувати рішення третейського суду, а лише може відмовити у видачі виконавчого документа.

Таким чином, лише за необхідності отримати виконавчий документ сторона третейського розгляду звертається до державного суду, в інших випадках у цьому немає потреби.

Дослідивши контрольні функції держави відносно діяльності третейських судів, можна зробити наступні висновки. Введення державного контролю за діяльністю третейського суду є необхідним елементом правового регулювання захисту цивільних прав фізичних і юридичних осіб. Необхідність контролю викликана тим, що третейський суд наділений правом приймати обов'язкові до виконання рішення. В той же час діяльність третейських судів значною мірою є саморегульованою і залежить від волі сторін. Тому, державний контроль тут виступає необхідною гарантією на шляху до можливого обмеження базових прав суб'єктів цивільного обороту. Такий перетин інтересів охорони цивільних прав і недопустимості втручання держави у приватні справи визначило, що загальним підходом до судового контролю слід визнати його жорстку обмеженість рамками процесуальних норм і неприпустимість широкого тлумачення компетенції державного суду по контролю за рішеннями третейських судів. Отже, державний суд може здійснювати контрольні функції лише в порядку і формах передбачених процесуальними нормами або спеціальним законом.

І національні законодавчі акти, і міжнародні конвенції, що регламентують державний контроль за альтернативними способами вирішення цивільно-правових спорів мають на своїй меті одне - забезпечення будь-якому громадянину або підприємству доступ до правосуддя і можливість отримати справедливе рішення по своїй справі.

Підсумовуючи вище сказане можна відзначити, що Законом України "Про третейські суди" обмежені повноваження судів у здійсненні державного контролю над законністю прийнятих третейськими судами рішень, суди - як органи правосуддя не можуть скасувати рішення третейських судів, які прийняті "по справедливості", якщо між сторонами укладена належним чином третейська угода.