Правовий статус третейських судів в Україні


Розвиток альтернативних методів (способів) вирішення спорів – це необхідна умова створення ефективної системи захисту порушених, невизнаних або оспорюваних суб'єктивних прав, свобод чи інтересів громадян та юридичних осіб. Однією з таких демократичних альтернативних форм вирішення цивільно-правових спорів є інститут третейського судочинства, що дозволяє цивілізованим шляхом врегульовувати конфлікти, що виникають між суб'єктами конкретних правовідносин. Зростаюча кількість звернень до альтернативних форм вирішення спорів пояснюється тим, що вони засновані не на пріоритеті захисту інтересів держави, а на пріоритеті захисту прав окремих осіб – учасників цивільного обігу.

Зарубіжний досвід свідчить, що третейський розгляд по праву стає інститутом, здатним ефективно конкурувати з державною монополією на здійснення правосуддя у цивільних та господарських спорах, тому підприємці часто вважають за краще звертатися до недержавних судів. Наприклад, лише в США близько 80% всіх приватних спорів у підприємницькій сфері розглядаються за допомогою недержавних арбітрів або посередників.

У сучасних умовах ведення бізнесу неминуче виникає конфлікт інтересів його учасників. Причому з розвитком електронних технологій динаміка розвитку підприємницьких відносин породжує нові проблеми і вимоги до оперативності та професійності у захисті прав учасників цивільного обігу.

Всі способи альтернативного вирішення конфліктів об'єднує договірна основа їх створення і діяльності, а також єдина мета – досягнення компромісу, мирне врегулювання спорів і збереження партнерських відносин сторін. Ці способи досить різноманітні, але умовно їх можна класифікувати на кілька груп:

арбітраж з обов'язковим для сторін рішенням (“класичний третейський суд”) – це процедура вирішення спору незалежним нейтральним арбітром (арбітрами), що обирається сторонами і за результатами розгляду спору виносить обов’язкове для сторін рішення;

рекомендаційний арбітраж – це процедура вирішення спору нейтральним арбітром (арбітрами), який обирається сторонами, але його рішення носить лише рекомендаційний характер і використовується сторонами як експертний висновок при вирішенні спору за допомогою інших засобів врегулювання;

посередництво (медіація) – спосіб мирного врегулювання спору між сторонами за участю посередника, який покликаний сприяти виробленню прийнятного рішення для обох сторін шляхом пропозиції свого варіанта або формулювання такого рішення.

Беззаперечні переваги третейського судочинства на сьогодні не викликають жодних сумнівів у юридичної громадськості України, однак, попри все, залишається низка невирішених проблемних питань як теоретичного, так і суто практичного характеру.

ЗАКОНОДАВЧЕ ВИЗНАЧЕННЯ

Прийнятий Верховною Радою 11 травня 2004 р. Закон України “Про третейські суди” (далі – Закон) оновив інститут третейського розгляду у сучасній правовій системі України. З дати опублікування Закону втратило чинність Положення про третейський суд (додаток №2 до ЦПК України) та Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затвердженого постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. №121. Постійно діючі третейські суди (арбітражні комісії), що діяли відповідно до цих документів упродовж трьох місяців із дня набрання чинності Законом повинні були привести у відповідність із вимогами Закону свої правовстановлюючі документи.

Отже, третейський суд – недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у встановленому законом порядку для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (ст. 2 Закону). У своїй діяльності третейський суд керується Конституцією України, Законом “Про третейські суди”, іншими законами, нормативно-правовими актами та міжнародними договорами України. У разі відсутності законодавства, що регулює певні спірні відносини, третейські суди застосовують аналогію закону або аналогію права чи керуються торговими та іншими звичаями, якщо останні за своїм характером та змістом властиві таким спірним відносинам.

Третейські суди не входять до судової системи України (ст. 3 Закону України “Про судоустрій України”), а відтак, не є органами правосуддя. Різниця між третейськими судами і судами загальної юрисдикції полягає у тому, що компетенція третейських судів не поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, рішення (ухвали) третейських судів не постановляються іменем України і не є обов'язковими для виконання всіма фізичними та юридичними особами, крім сторін третейського розгляду. Але головна відмінність третейських судів від органів державної судової влади полягає у договірній основі діяльності третейського судочинства: третейський суд розглядає справи на підставі письмової третейської угоди (третейського застереження або угоди про третейський розгляд), в якій міститься згода сторін на звернення до постійно діючого третейського суду або суду “ad hoc” для остаточного вирішення спору, передбаченого третейською угодою.

Визначальним для з’ясування правового статусу третейського суду є його компетенція та обов’язковість рішення третейського суду для сторін спору. Відповідно до Закону третейські суди можуть розглядати будь-які спори, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Однак у зв’язку з тим, що третейські суди за своєю суттю не відправляють правосуддя, законодавець обмежив їх підвідомчість, зокрема, третейським судам не підвідомчі справи: у спорах про визнання недійними нормативно-правових актів; у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб; у спорах, пов’язаних з державною таємницею; у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім випадків справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів); справи про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; справи, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство; інші справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню винятково судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України; справи, коли хоча б одна із сторін є нерезидентом України.

КВАЛІФІКАЦІЯ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ

В юридичній літературі третейські суди класифікують на національні і міжнародні, загальні і спеціальні, третейські суди між фізичними і юридичними особами, постійно діючі (інституційні, камеральні) і суди “аd hос”. Залежно від того чи є стороною іноземний суб'єкт третейські суди можуть відносити до національних або міжнародних. Так, в Україні існують такі постійно діючі міжнародні третейські суди, як Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України та Морська арбітражна комісія при ТПП України.

Поділ третейських судів на загальні і спеціальні виявляється у більш широкому колі повноважень для загальних судів і обмеженому для спеціальних, які можуть розглядати лише певні види спорів.

Третейські суди можуть розглядати спори як між громадянами так і між різними суб'єктами підприємницької діяльності.

ФОРМИ ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДОЧИНСТВА

Чинним законодавством України передбачено дві форми третейського судочинства: на постійно діючій основі (постійно діючі третейські суди) та для вирішення конкретного спору (суди “ad hoc”). У поняття “конкретний спір” включаються як вже існуючий спір, так і той, що може з'явитися в майбутньому. Різниця між судом “ad hoc” та постійно діючим третейським судом полягає у тому, що при передачі спору на розгляд третейського суду, створюваного для розгляду конкретного спору, сторони повинні самостійно визначити порядок його формування і процедуру розгляду спору. Після винесення рішення у справі суд “ad hoc” припиняє своє існування.

Постійно діючий третейський суд діє згідно із своїм положенням, порядок формування складу суду і процедура розгляду спору визначається регламентом третейського суду.

Постійно діючі третейські суди можуть бути: відкритими і закритими; спеціалізованими і універсальними. Третейський суд, що розглядає і вирішує спори між будь-якими сторонами, які захочуть до нього звернутися, належить до категорії відкритих третейських судів, якщо ж третейський суд вирішує суперечки тільки між членами відповідної організації (об'єднання, системи органів), – він є закритим третейським судом. У випадку, коли регламентом третейського суду визначено певне коло справ, що підвідомче суду – це спеціалізований третейський суд, а якщо всі спори підвідомчі, крім тих, що непідвідомчі за Законом – це універсальний третейський суд.

Крім того, список суддів постійно діючого третейського суду може бути “відкритим” і “закритим”. Якщо сторони, які звернулися до третейського суду за вирішенням спору, можуть обирати суддів лише із списку суддів цього суду, такий список називається “закритим”, якщо регламентом передбачено, що сторони мають право запропонувати інших суддів, які не включені до списку суддів даного третейського суду, такий список є “відкритим”.

Таким чином, постійно діючий третейський суд – це квазісудовий орган, якому за угодою сторін доручається формувати склад третейського суду для вирішення спору шляхом третейського розгляду. Домовляючись про передачу спору певному постійно діючому третейському суду, сторони тим самим автоматично підпорядковують себе правилам та процедурам розгляду спорів у даному суді.

Згідно із ст. 8 Закону постійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти при зареєстрованих відповідно до чинного законодавства України: всеукраїнських громадських організаціях; всеукраїнських організаціях роботодавців; фондових і товарних біржах, саморегулівних організаціях професійних учасників ринку цінних паперів; торгово-промислових палатах; всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок, Центральній спілці споживчих товариств України; об'єднаннях, асоціаціях суб'єктів підприємницької діяльності – юридичних осіб, зокрема банків. Постійно діючі третейські суди не можуть утворюватися та діяти при органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

Доцільно зауважити, що постійно діючі третейські суди підлягають державній реєстрації відповідно до ст. 9 Закону. Залежно від правового статусу засновника третейського суду, тобто, якщо це всеукраїнське об'єднання громадян, то реєстрація здійснюється Міністерством юстиції України, а якщо регіональне об'єднання громадян – Головним управлінням Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим, обласним, Київським, Севастопольським міським управлінням юстиції впродовж 15 днів з дня подання його засновником заяви.

Постійно діючі третейські суди не є юридичними особами, засновуються у формі структурного підрозділу (відокремленого структурного підрозділу) і знаходяться на балансі своїх засновників. Компетенція та спеціалізація постійно діючого третейського суду визначається засновником і об’єктивується в установчих документах. Це, зокрема, означає, що засновник визначає не лише форму, але й цілі та межі діяльності постійно діючого третейського суду.

Утворення і діяльність постійно діючого третейського суду відповідно до Закону не є підприємницькою діяльністю та надходження, що пов'язані з вирішенням спору третейським судом, не є доходами від здійснення підприємницької діяльності.

Майно постійно діючого третейського суду формується за рахунок засновника і знаходиться на праві оперативного використання.

Закон не забороняє постійно діючим третейським судам мати рахунок (рахунки) в установах банку. Однак третейський збір згідно із Законом перераховується на рахунок засновника постійно діючого третейського суду, тому видається недоцільним відкривати власні рахунки.

Постійно діючий третейський суд може мати власну печатку, але у зв’язку з тим, що рішення постійно діючих третейських судів скріплюються печатками їх засновників, потреби у цьому немає.

Таким чином, на думку авторів, закріплений Законом “Про третейські суди” правовий статус третейського суду дозволяє ефективно захищати майнові і немайнові права та охоронювані законом інтереси сторін третейського розгляду. Однак попри все, наразі в юриспруденції ще не сформувався усталений підхід до розуміння і визначення місця третейського судочинства у правовій системі України, тому вкрай актуальними видаються подальші теоретичні і практичні розробки щодо з’ясування напрямів розвитку третейського судочинства в Україні.