ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 30 січня 2008 року
(Витяг)
У серпні 2007 р. С. звернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Вінницької міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво, мотивуючи вимоги тим, що в 1998 році він здійснив реконструкцію з надбудовою в частині будинку, яка складає 9/100 часток і належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 1998 р., а в 2006 році на території земельної ділянки збудував літню кухню та гараж.
Посилаючись на те, що самочинне будівництво здійснене на придбаній ним земельній ділянці площею 170,28 м2, просив визнати за ним право власності на це нерухоме майно.
Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 22 серпня 2007 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 30 жовтня 2007 р., позов С. задоволено. Визнано за С. право власності на самочинно збудоване нерухоме майно: реконструйований будинок, літню кухню та гараж.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі О. та Л. просять скасувати зазначені рішення суду першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції на таких підставах.
Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 215 ЦПК резолютивна частина рішення суду повинна містити сформульовані в імперативній формі вичерпні висновки суду по суті позовних вимог.
Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам не відповідають.
Так, судом установлено, що 19 листопада 1998 р. С. придбав за договором купівлі-продажу 9/100 частин будинку з відповідною часткою господарських будівель, що розташований на земельній ділянці площею 1892 м2, до складу якого входять: будинок "А" з прибудовами, цегляний, жилою площею 75,7 м2, 1926 року побудови; будинок "Б" з прибудовами, дерев'яновалькований, обкладений цеглою, жилою площею 69,7 м2, 1925 року побудови; будинок "В" з прибудовами, дерев'яновалькований, обкладений цеглою, жилою площею 38,1 м2, 1926 року побудови; будинок "Г" з прибудовами, дерев'яновалькований, обкладений цеглою, жилою площею 52,4 м2, 1923 року побудови; хлів "Ж"; вбиральня "З"; гараж "М"; льох "П".
Ухвалюючи рішення про задоволення позову С. і визнаючи за ним право власності на реконструйований будинок, літню кухню та гараж, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, керувався тим, що спірне самочинно збудоване нерухоме майно (без визначення ідентифікуючих ознак і врахування, що до складу жилого будинку входять будинки "А", "Б", "В", "Г") відповідає встановленим будівельним технічним санітарним та пожежним нормам, не порушує права інших співвласників (В., Н., М., Ш.), які надали згоду на добудову літньої кухні й гаража, а тому є правомірним.
Однак такого висновку суди дійшли з порушенням норм матеріального та процесуального закону.
Як убачається з матеріалів справи, крім С. та зазначених судом співвласників, співвласниками будинку є й інші особи, зокрема О., Л., думка яких з приводу здійснення позивачем реконструкції й добудови не з'ясовувалась і які до участі у справі судом не залучались, хоча зазначений спір стосується їхніх прав і обов'язків, оскільки відповідно до ст. 358 ЦК право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Згідно з ч. 1 ст. 338 ЦПК судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню з передачею справи на новий розгляд, якщо суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі.
Крім того, судом неправильно застосовані норми матеріального права, які регулюють питання самочинного будівництва.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Цією нормою передбачено загальне правило про те, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК).
Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво, лише у випадках, передбачених ст. 376 ЦК, а саме: за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (ч. 3 ст. 376 ЦК); за особою - власником (користувачем) земельної ділянки, яка здійснила самочинне будівництво на цій ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5 ст. 376 ЦК).
При розгляді зазначених справ суд відповідно до вимог статей 214, 215 ЦПК повинен вирішити питання та встановити в рішенні, чи заявлено позивачем позов саме на цих підставах, з'ясувати правовий статус земельної ділянки та осіб, прав та інтересів яких торкається цей спір, якщо земельна ділянка, на якій здійснено будівництво, знаходиться у власності (користуванні) кількох осіб, чи врахована їхня думка при здійсненні самочинного будівництва, чи не порушуються їхні права цим будівництвом.
Однак на порушення зазначених норм суд ці питання не дослідив і в рішенні не встановив, чи надавалась у встановленому порядку С. земельна ділянка, на якій здійснене самочинне будівництво; не з'ясував, хто є власником (користувачем) цієї земельної ділянки та чи не заперечує він проти визнання за позивачем права власності на самочинне будівництво на цій земельній ділянці.
Залишаючи без змін зазначене рішення, апеляційний суд не дав правової оцінки доводам О., Л. та наданим ними доказам на підтвердження цих доводів, зокрема рішенню Староміського районного суду м. Вінниці від 22 серпня 2005 р., яке набрало законної сили та яким установлений порядок користування земельною ділянкою й відповідно до якого земельна ділянка, де розташовані самочинно збудовані будівлі, виділена в користування саме їм, а не позивачу.
Вирішуючи спір, суд також не врахував, що відповідно до ст. 301 Закону від 20 квітня 2000 р. N 1699-III "Про планування і забудову територій", ст. 18 Закону від 16 листопада 1992 р. N 2780-XII "Про основи містобудування" будівництво об'єктів містобудування незалежно від форм власності здійснюється з дозволу відповідних рад, які можуть делегувати це право відповідним виконавчим органам; закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з п. 1 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. N 1243, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об'єктів нового будівництва, зокрема, як житлово-громадського, так і виробничого призначення, інженерних мереж та споруд, їх інженерно-технічного оснащення відповідно до проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.
Суд не врахував зазначених вимог закону та не встановив факту прийняття спірного майна до експлуатації в установленому законодавством порядку й наявності в позивача належно затвердженого проекту будівництва та підстав звернення його з позовом до суду в порядку цивільного судочинства.
Крім того, зважаючи на те, що спірне майно розташоване в Староміському районі м. Вінниці, суддя всупереч вимогам статей 114 - 116 ЦПК, вирішуючи 7 серпня 2007 р. питання про відкриття провадження у справі, не повернув заяву позивачеві для подання до належного суду, відкрив провадження з порушенням правил підсудності, а після відкриття провадження у справі й до початку судового розгляду, відхиливши клопотання відповідача, не передав справу на розгляд до Староміського районного суду м. Вінниці, незважаючи на порушення правил виключної підсудності щодо пред'явлення позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, за місцезнаходженням майна або основної його частини.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову С., суд не дав оцінки й тій обставині, що Староміським районним судом м. Вінниці вже розглянута справа за позовом Вінницької міської ради до С. про знесення на підставі ч. 7 ст. 376 ЦК самочинно збудованої будівлі, яка 1 червня 2007 р. надіслана для розгляду до апеляційного суду Вінницької області, хоча зазначена обставина з точки зору положень ст. 61 ЦПК має суттєве значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст. 311 ЦПК розгляд судом справи з порушенням правил виключної підсудності, а також вирішення ним питання про права та обов'язки осіб, які не брали участь у справі, є підставою для скасування рішення суду апеляційним судом і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Однак зазначені порушення залишені поза увагою апеляційного суду.
Ухвалюючи рішення у справі за позовом С. до виконавчого комітету Вінницької міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво, суд не врахував, що належним відповідачем у справі про самочинне будівництво є відповідна (сільська, селищна, міська) рада, до компетенції якої належить вирішення питань щодо розпорядження землями відповідних територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності (статті 8 - 12 ЗК); вирішення питання вибору, вилучення (викупу) земельних ділянок, надання дозволу на будівництво об'єктів містобудування; вирішення питання щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об'єктів містобудування та упорядкування територій (ст. 12 Закону "Про планування і забудову територій").
З огляду на наведене та враховуючи, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права й допущені порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і ці порушення не були усунені апеляційним судом, судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу О. та Л. задовольнила. Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 22 серпня 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 30 жовтня 2007 р. скасувала, передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.